Війна, колоніаліальність і кліматичні катастрофи є міцно переплетиними. У наших регіонах вони проявляються як відголоски імперських проєктів, де західний капіталізм зустрічається з радянською та російською модерністю. Цей текст заснований на дискусії «(Пере)осмислення кліматичної справедливості та солідарності в регіоні(-ах) RUTA», що відбулася під час щорічної конференції RUTA 26-29 червня 2025 року в українському місті Ужгород. Темою цьогорічної події було «Уява: нові візії та зв’язки» — конференція об’єднала дослідників, митців та активістів із Центрально-Східної Європи, Кавказу, Центральної та Північної Азії та балтійських країн, щоб переосмислити регіон не як пасивну периферію, а як активного суб’єкта творчого й деколоніального дискурсу.
У центрі панелі про кліматичну справедливість та цього тексту — багатошарова колоніальність у регіоні, що охоплює як радянську імперську спадщину, так і сучасні неоколоніальні практики Заходу та Росії. Радянський проєкт залишив по собі глибоко централізовану інфраструктуру, контроль над енергетикою та ресурсами, фрагментовані поселення насильницько переміщених народів, а також уніфіковану екологічну політику, яка ігнорувала місцевий ландшафт і знання. Наприклад, у Литві це проявилося у створенні поселення (нині місто Вісагінас) під потреби Ігналінської АЕС, яка була збудована, а згодом закрита без жодної участі громади. В інших країнах — у знищенні цілих річкових систем задля промислового сільського господарства чи вирубці лісів для індустріальних цілей.
Сьогодні до цього шару додаються західні структури влади, зокрема через інвестиції та геополітичні угоди. Наприклад, угода між Україною та США про доступ до рідкісноземельних мінералів, укладена без широкого публічного обговорення, викликає занепокоєння як потенційний приклад неоколоніальної логіки: ресурси передаються транснаціональним корпораціям, тоді як саме люди на місцях платитимуть за це своїм здоров’ям та життям.
У Казахстані, де вже розпочали дискусії про великі вітрові та гідроенергетичні проєкти, додатковим джерелом напруги стала потенційна АЕС біля озера Балхаш, яку планує будувати російська державна корпорація «Росатом». Громадськість занепокоєна впливом будівництва на стан довкілля та відсутністю прозорості — це продовжує логіку колоніальної інфраструктури, яка нехтує локальним добробутом заради геополітичних чи економічних інтересів.
Тож панель ставила питання: як виглядає кліматична справедливість у регіоні, що є в стані постійного «переходу» від однієї системи домінування до іншої? І як нам уявити солідарність, яка виходить не з глобальних владних центрів, а з практик спільнот, які вже зараз захищають свої території, відновлюють локальні знання s творять справедливі енергетичні альтернативи?
На панелі виступали: Марина Ларіна (Україна), Живіле Мантріма́йте (Литва), Айгерім Капар (Казахстан), Ольга Бойко (Україна), модераторка — Юлія Кіщук. Панель була організована за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна.
Від мономіст до децентралізації: досвіди спротиву та відновлення
«Це не просто питання джерела енергії — а й того, хто володіє, контролює і отримує вигоду від неї», — наголосила Живіле Мантріма́йте, дослідниця з Литви. Її виступ розкрив глибоко персональний і політичний пласт у темі енергетичної справедливості — не лише про зміну палива, а й про переосмислення всієї архітектури влади.
Одним із яскравих прикладів Живіле став досвід міста Вісагінас у Литві, яке виросло навколо Ігналінської АЕС. Побудована у часи СРСР для обслуговування радянської енергетичної системи, станція, за її словами, «перетворила це місто на жертву політичної логіки великих систем». Після її закриття у 2009 році — що було однією з умов вступу Литви до ЄС — Вісагінас опинився в глибокій економічній і соціальній кризі, без підтримки чи плану переходу.
Централізовані енергосистеми, які ми успадкували від радянської доби, часто залишають громади без автономії та роблять їх вразливими. У своєму виступі Ольга Бойко, кліматична експертка з України, також наголосила:
«Ці системи створювалися, щоб обслуговувати зовнішні центри влади. Цілі регіони були примусово індустріалізовані, люди — переміщені, їхні зв’язки з корінням — знищені. Це не просто енергетика — це історія про тоталітарну інфраструктуру».
Війна в Україні показала крихкість таких систем: станом на середину 2024 року Росія зруйнувала близько 80% теплової генерації України, що становить майже половину від потреб у зимовий період. У відповідь громади почали діяти самі: встановлювати сонячні панелі на лікарнях, обігрівати школи за допомогою біомаси та теплових насосів, утеплювати будинки через ОСББ (обʼєднання співвласників багатоквартирних будинків). «Відновлювана енергетика стала не просто екологічним рішенням, а засобом виживання та відновлення контролю», — підкреслила Ольга Бойко.
Це перегукується з прикладами, які навела Живіле: спроби створити першу енергетичну спільноту в Литві наразилися на супротив з боку державних структур і навіть державних компаній. Мешканці одного з районів на заході Литви, дізнавшись, що планується будівництво вітрової електростанції без консультації з ними, стали чинити опір. Парадоксально, але в публічному просторі це сприймалося як опір зеленому переходу, а не як боротьба за участь і право голосу. Електростанцію все одно побудували, проте з деякими змінами у відповідь на протести. Відтоді жителі навколишньої громади отримують частину прибутку від виробленої електроенергії.
«Енергетична справедливість — це не лише про енергію, а про те, хто має право вирішувати, як ми живемо, працюємо, лікуємось, пересуваємось», — зазначила Живіле.
І в Україні, і в Литві, і в багатьох інших країнах регіону стає очевидним: справедливий перехід неможливий без залучення громад. Інакше ми просто продовжимо відтворювати старі структури залежності.
Багаторівнева солідарність людей проти геополітичних інтересів
Іншою наскрізною ниткою дискусії було творення ефективних спільнот і супротив ресурсифікації та неоімперським геополітичним інтересам. У центрі доповіді Айгерим Капар був екологічний та кліматичний рухи за збереження озера Балхаш. Ініціаторкою руху є сама Айгерим: кураторка, міждисциплінарна дослідниця, деколоніальна й екологічна активістка з Казахстану, засновниця платформи сучасного мистецтва Artcom. Метою платформи є практика сучасного мистецтва і творення спільнот задля збереження місцевих екосистем Центральної Азії. Серед основих проєктів: Art Collider, Steppe Space, SOS Taldykol та Balqashqa Qamqor (Care for Balkhash).
«Турбота про Балхаш» — це відкрита ініціатива, покликана зберегти екосистему озера Балхаш, яка нині переживає серйозні екологічні, соціальні, економічні та кліматичні виклики через руйнівний вплив людини. Озеро Балхаш — чотирнадцяте за розміром у світі, розташоване в Центральному Казахстані. Ситуація з використанням його водних ресурсів дедалі більше нагадує екологічну катастрофу Аральського моря, спричинену людиною в епоху антропоцену. За прогнозами експертів McKinsey, озеро може втратити до 86% води вже до 2046 року, якщо наявні проблеми й надалі ігноруватимуть, а тема його збереження не отримає достатньої уваги на місцевому, національному та регіональному рівнях.
Айгерим Капар підкреслила важливість того, щоб саме місцеві спільноти мали реальний вплив на рішення щодо своїх ландшафтів і довкілля. У своїй презентації вона поділилася прикладами, як можна ефективно взаємодіяти з різними рівнями влади, зберігаючи ключову роль за громадою. У 2024 році активістки та мисткині платформи Artcom організували міжнародний кліматичний форум біля озера Балхаш, який об’єднав представників місцевої влади, бізнесу, наукової спільноти й громадянського сектору. Результатом стало створення мережі людей і організацій, які прагнуть захищати озеро та сприяти сталому розвитку регіону. Форум також став поштовхом для просування законодавчих, економічних і соціальних рішень, спрямованих на збереження Балхашу.
Марина Ларіна — дослідниця, яка спеціалізується на кліматичних та енергетичних політиках з фокусом на їх втіленні в українському контексті. У своєму виступі вона представила свої напрацювання в темі сучасних політик ресурсифікації території України зовнішніми та внутрішніми акторами, а також транзитну ідентичність України стосовно ЄС, США та Росії.
Дослідниця почала свою презентацію з основних мінералів, якими володіє Україна. На її думку, нещодавна угода України та США про видобуток рідкісноземельних мінералів привернула увагу до теми, яку рідко обговорювали публічно. Раніше Україна підписувала угоду про співробітництво у сфері критичної сировини з ЄС, однак це не викликало суспільного резонансу. Угода ж зі США є нагодою критично помислити про роль України у таких ситуаціях. Водночас Ларіна наголосила на важливості критичного підходу до відносин України зі США та ЄС у контексті зеленого переходу та енергетичної політики. Сьогодні просування України як одного з головних експортерів і транзитних хабів зеленого водню (що є утвореним з електрики, яку виробляють з відновлювальних джерел: сонця, вітру тощо) викликає серйозні запитання — передусім про те, хто реально отримає з цього вигоду. Адже нинішній наратив і політичні стратегії переважно зосереджені на експорті. Це повторює підхід, характерний для епохи викопного палива, коли Україна здебільшого виступала як сировинний придаток до багатших європейських економік, а не як самостійний гравець з потенціалом для масштабного, демократичного розвитку енергетики. Такий підхід несе ризик нових залежностей і може лише закріпити явище, яке називають «енергетичним колоніалізмом»: коли виробництво зеленого водню в Україні — як і в інших регіонах Глобального Півдня — слугує насамперед інтересам заможних країн, не залишаючи достатньої доданої вартості на місцях.
Крім того, дослідниця звернула увагу на роль олігархізації, сформованої після 1991, та Росії в питаннях перетворення українських ландшафтів на ресурс. Окупація Росією стратегічно спрямована на регіони України, багаті на ресурси, які мають вирішальне значення для економічного майбутнього України та глобальних ланцюгів постачання критично важливих матеріалів. До прикладу, 63% вугільних ресурсів зараз знаходяться у Донецькій області, яка є тимчасово окупованою. Також орієнтовно 50% покладів українських рідкоземельних металів нині є на територіях, які тимчасово під російською окупацією.
Транзит і споживання викопного палива історично створювали економічну та політичну залежність, посилюючи вплив Росії на Україну та Європу. Росія постійно використовувала природний газ як інструмент політичного тиску та впливу. Протягом останніх п’яти десятиліть Москва експлуатувала залежність Європи та України від свого газу, перекриваючи постачання у критичні періоди, що призводило до енергетичних криз і відсутньості теплопостачання, особливо в суворі зими. Такі дії часто були приурочені до отримання політичних поступок та неправомірних вигод на російську користь, а також згубного російського впливу як на Україну, так і на європейські держави.
Висновок: коли одна нитка рветься — інші тримають
У часи, коли системи руйнуються, а кризи накладаються одна на одну, нам потрібна тривала, децентралізована й інтерсекційна робота між людьми. Потрібно так сплести наші мережі підтримки, щоб коли одна ланка порветься — інша тримала баланс.
Нам не потрібен ідеальний план — потрібна практика. Спільноти, які вже працюють, мережі, що захищають одне одного, зв’язки між людьми і місцями, які можуть витримати навіть тоді, коли інститути дають збій. Кожен із нас має бути частиною кількох таких спільнот практики.
Українці зараз мають бути одночасно і в обороні, і відкритими; стійкими і гнучкими; сфокусованими і далекоглядними; практичними і візіонерськими. Це вимагає багато сил і виснажує. Тож для таких часів важливо знаходити для себе спільноти, де можна бути різними. Не впадайте у розпач — впадайте у спільноту.
Для детальнішого занурення у теми клімату і деколонізації в регіоні можна ознайомитися з нашими попередніми публікаціями на сайті:
